МАМО, НЕ КРИЧИ!
— Чому ви кричите на свою дитину?
— А що я можу зробити? Вона ж мене не чує!
— Усе вона чудово чує.
— А чому ж тоді не реагує?
— Не хоче.
— Тоді чому ви думаєте, що якщо повторити своє прохання чи вимогу на підвищених тонах, дитина відреагує інакше?
Досвід багатьох батьків показує: якщо від дитини постійно щось вимагати, щоразу підвищуючи голос, дитина зрештою починає виконувати вимогу. Після багаторазового повторення такого «методу» виховного впливу крик стає для батьків звичкою.
А що відбувається з дитиною?
По-перше
Дитина дуже швидко звикає до того, що робити щось треба не відразу, а лише після п’ятого чи шостого окрику.
По-друге
Такий спосіб спілкування стає для неї нормою життя. Вона також починає підвищувати голос на оточення, буквально розуміючи вислів «щоб мене почули». Замість того щоб учитися зв’язно висловлювати свої думки, будувати причинно-наслідкові зв’язки, добирати переконливі аргументи, дитина просто досягає свого криком, істерикою тощо.
По-третє
Дитина виконує вимоги батьків, не усвідомлюючи, чому потрібно щось зробити або припинити робити, — вона реагує на рівні рефлексу.
По-четверте
Коли на людину кричать, вона почувається пригніченою, приниженою й ображається на тих, хто її принижує. А відчуваючи образу, намагається уникати спілкування з кривдниками. Так діти поступово віддаляються від батьків, і знайти з ними порозуміння стає дедалі важче.
І нарешті, по-п’яте
Коли людину принижують чи ображають, їй дуже хочеться дати відсіч. Дати відсіч батькам дитина не може — вони сильніші. Хоча й намагається. Тоді вона шукає тих, хто слабший за неї, — і зриває злість на них.
Так чи інакше, наше невміння спілкуватися повертається до нас проблемами, про які ми навіть не здогадуємося, — коли, виправдовуючись словами «Вона ж мене не чує!», ми підвищуємо голос на власну дитину.
А що відбувається з дитиною?
По-перше
Дитина дуже швидко звикає до того, що робити щось треба не відразу, а лише після п’ятого чи шостого окрику.
По-друге
Такий спосіб спілкування стає для неї нормою життя. Вона також починає підвищувати голос на оточення, буквально розуміючи вислів «щоб мене почули». Замість того щоб учитися зв’язно висловлювати свої думки, будувати причинно-наслідкові зв’язки, добирати переконливі аргументи, дитина просто досягає свого криком, істерикою тощо.
По-третє
Дитина виконує вимоги батьків, не усвідомлюючи, чому потрібно щось зробити або припинити робити, — вона реагує на рівні рефлексу.
По-четверте
Коли на людину кричать, вона почувається пригніченою, приниженою й ображається на тих, хто її принижує. А відчуваючи образу, намагається уникати спілкування з кривдниками. Так діти поступово віддаляються від батьків, і знайти з ними порозуміння стає дедалі важче.
І нарешті, по-п’яте
Коли людину принижують чи ображають, їй дуже хочеться дати відсіч. Дати відсіч батькам дитина не може — вони сильніші. Хоча й намагається. Тоді вона шукає тих, хто слабший за неї, — і зриває злість на них.
Так чи інакше, наше невміння спілкуватися повертається до нас проблемами, про які ми навіть не здогадуємося, — коли, виправдовуючись словами «Вона ж мене не чує!», ми підвищуємо голос на власну дитину.