ЧОМУ ДИТИНА НЕ ЧИТАЄ?
Що означає «навчити дитину читати»?
Звісно, потрібно знати літери, складати їх у склади, склади — у слова, слова — у речення. Але цього недостатньо. Багато батьків стикаються з проблемою: як пробудити в дитини бажання читати..
Варіантів багато. Хтось дає дитині в руки книжку і наказує: «Прочитаєш два розділи — підеш гуляти!» Такий спосіб відбиває будь-яке бажання читати. Хтось сподівається на школу, обмежуючись перевіркою домашніх завдань. Як правило, результат той самий. Багато хто з нас після закінчення школи ніколи не брав до рук книжок зі шкільної програми.
Читання — це, мабуть, найважливіший чинник виховання. І має значення не лише те, що читає дитина, а й як вона це робить. Хіба можна читати по-різному? Звісно! Літературний текст можна зазубрювати, бездумно запам'ятовуючи; можна швидко перегортати сторінки, стежачи лише за сюжетом. А можна отримувати насолоду від самого процесу читання. Але це можливо лише тоді, коли дитина навчилася розуміти художні образи літературного твору.
Багато дітей готові до розуміння літератури. А потім, із часом, воно кудись зникає. Смак до читання пропадає, так і не встигнувши розвинутися. Найчастіше це стається тому, що ми, дорослі, протиставляємо дитячому сприйняттю наші усталені канони. Замість того, щоб вчити дітей відчувати й розуміти, ми видаємо їм «сухий залишок» — визначення того, що хотів сказати автор своїм твором. Ми «навішуємо ярлики», називаємо персонажів «зайвими людьми» чи іншими, часто дуже мало обґрунтованими прізвиськами.
Крім того, якщо батьки самі не беруть до рук книжки, якщо в домі просто немає книг, або ж, навпаки, їх багато, але вони виконують декоративну функцію, будучи частиною інтер'єру, — бажання читати в дитини гине в самому зародку.
Читання не може й не повинно бути нудним. Навіть найсерйозніші твори можуть бути приводом для цікавих ігор, спільної з дитиною творчості, захопливих бесід та обговорень.
Згадайте, яка книжка була у вас улюбленою в дитинстві. У мене — історії про Незнайка та його друзів. Коли ми гуляли з донькою, я переказував їй історії про коротунчиків, які жили у Квітковому місті та подорожували до Сонячного міста. А коли ми поверталися додому, я читав їй вголос історії з книжки. Потім ми вигадували нових коротунчиків, яких не було в книзі. Ми їх малювали, вирізали з картону. Гра «в коротунчиків» виявилася захопливою, а головне — нескінченною.У неї можна було грати вдома, на вулиці, у громадському транспорті — і особливо там, де доводилося довго чекати. У цій книжці ми разом впізнавали знайомі літери, а потім і цілі слова.
Коли моя донька навчилася читати, гра «у книжки» продовжилася.
Принцип «Разом і весело!» лежить в основі будь-якого навчання.
Читання — це, мабуть, найважливіший чинник виховання. І має значення не лише те, що читає дитина, а й як вона це робить. Хіба можна читати по-різному? Звісно! Літературний текст можна зазубрювати, бездумно запам'ятовуючи; можна швидко перегортати сторінки, стежачи лише за сюжетом. А можна отримувати насолоду від самого процесу читання. Але це можливо лише тоді, коли дитина навчилася розуміти художні образи літературного твору.
Багато дітей готові до розуміння літератури. А потім, із часом, воно кудись зникає. Смак до читання пропадає, так і не встигнувши розвинутися. Найчастіше це стається тому, що ми, дорослі, протиставляємо дитячому сприйняттю наші усталені канони. Замість того, щоб вчити дітей відчувати й розуміти, ми видаємо їм «сухий залишок» — визначення того, що хотів сказати автор своїм твором. Ми «навішуємо ярлики», називаємо персонажів «зайвими людьми» чи іншими, часто дуже мало обґрунтованими прізвиськами.
Крім того, якщо батьки самі не беруть до рук книжки, якщо в домі просто немає книг, або ж, навпаки, їх багато, але вони виконують декоративну функцію, будучи частиною інтер'єру, — бажання читати в дитини гине в самому зародку.
Читання не може й не повинно бути нудним. Навіть найсерйозніші твори можуть бути приводом для цікавих ігор, спільної з дитиною творчості, захопливих бесід та обговорень.
Згадайте, яка книжка була у вас улюбленою в дитинстві. У мене — історії про Незнайка та його друзів. Коли ми гуляли з донькою, я переказував їй історії про коротунчиків, які жили у Квітковому місті та подорожували до Сонячного міста. А коли ми поверталися додому, я читав їй вголос історії з книжки. Потім ми вигадували нових коротунчиків, яких не було в книзі. Ми їх малювали, вирізали з картону. Гра «в коротунчиків» виявилася захопливою, а головне — нескінченною.У неї можна було грати вдома, на вулиці, у громадському транспорті — і особливо там, де доводилося довго чекати. У цій книжці ми разом впізнавали знайомі літери, а потім і цілі слова.
Коли моя донька навчилася читати, гра «у книжки» продовжилася.
Принцип «Разом і весело!» лежить в основі будь-якого навчання.